Волинська модель: еволюція еліти в умовах перехідного періоду

Якщо зіставляти процеси, що призвели до утворення еліт таких регіонів як Львівщина та Волинь, можна було б помітити дві моделі, що базуються на відмінностях у перебігу подій. Адже з часу проголошення незалежності України у цих областях по-різному змінювалися як органи влади та політичні структури, так і все суспільство. Революційні перетворення на Львівщині (а з ними і прихід нових державних та громадських діячів), а потім зміни політичних акцентів дуже відрізняються від волинського варіанта, де відбувалося поступове „розмивання” радянської еліти новими людьми з новим мисленням.
На Волині утворився своєрідний „симбіоз”, що, наприклад, помітно у сфері владних структур. До великої когорти функціонерів комуністичної номенклатури молодшого покоління (з часів керування областю Володимиром Блаженчуком, який згодом перейшов на дипломатичну роботу) органічно вписалися нечисленні представники правого та лівого „крил” політичного спектра та нові бізнесмени. Будучи аграрно-номенклатурним, „бомонд” краю протягом довготривалого перебування на посаді глави облдержадміністрації наступного лідера — Бориса Климчука — ще більше еволюціонував, увібравши в себе лідерів банківської сфери, промисловців та бізнесменів, які представляють стратегічні сфери господарювання. Таким чином з`явилися лідери, які почали перемагати у регіональних рейтингах популярності („Людина року” та ін.), а також кваліфіковані керівники-адміністратори, чий авторитет стає відчутним.
Коротко це різнобарв`я можна проілюструвати так: якщо міський голова Луцька Антон Кривицький, незважаючи на сучасний стиль керівництва, є вихованцем ще компартійної системи, то глава Турійської райдержадміністрації Богдан Шиба вийшов із структур Народного руху України. А міський голова Володимира-Волинського Петро Саганюк виявився взагалі популярною фігурою, котру „народив” сам час.
Дуже плинною є популярність представників політичної еліти регіону: з „покоління” депутатів Верховної Ради, котрі голосували за незалежність України (Олександр Гудима, Андрій Бондарчук, Ярослав Дмитришин). Сьогодні ні вони, ні лідерів політичних партій краю не впливають на стан справ. Інша група народних обранців (Катерина Ващук, Олександр Свирида) представлена аграрним та бізнесовим лобі краю. Якщо припускати, що ці лобістські структури області реально можуть впливати на перерозподіл фінансових ресурсів у державному та недержавному секторах нашої держави, то можна стверджувати, що саме ця частина політичної еліти є ланкою, котра служить містком між низовою номенклатурою та олігархами.
Інші ж особистості, котрі реально беруть участь у політичній боротьбі, свідомо чи несвідомо прагнуть до цієї нечисленної групи регіональних лідерів. Про це свідчить відсутність опозиції.
Дуже показовою є вага в очах громадян сучасних представників бізнесу та банківських установ. Перш за все ці рейтинги формуються на основі усвідомлення причетності відомих бізнесменів до тих чи інших владних вертикалей, завдяки співпраці з якими й відбуваються нинішні кар`єрні успіхи. Однак відмовити лідерам підприємництва у приналежності до еліти неможливо: так чи інакше власники капіталу представляють регіон на рівні держави та за її межами. Що ж до керівників великих промислових підприємств (Петро Афанасьєв, Руслан Вайман, Марія Журавльова, Володимир Меркулов), то їхня здатність впливати на перебіг подій поки що формується з урахуванням здатності очолюваних ними підприємств виживати в період кризи.
Загалом група авторитетних особистостей краю, яка і становить собою регіональну еліту (в тому числі й представники освітньо-культурної та мистецької еліт) могла б стати об`єктом детального дослідження, зокрема, щодо її впливу на загальнодержавні процеси.