Гарант не гарантує… (деякі факти, які не варто забувати)

Факт перший : 15 листопада 2001 року Верховна Рада ухвалила концептуальні положення проекту Закону “Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, місцевих, міських голів”, згідно з яким система виборів дещо змінюється. Але схвалений проект – ще не Закон, і невідомо, чи зможе парламент його ухвалити до початку виборів.
Факт другий: Ще напередодні винесення даного питання на розгляд Верховної Ради багато хто пророкував, що оптимізм Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування та депутатів Григорія Пономаренка і Юрія Ключковського, які виступили з пропозицією проводити місцеві вибори за пропорційною системою, приречений на провал. Про це, зокрема, говорив перший заступник голови Верховної Ради Віктор Медведчук, який наголошував, що оскільки на розгляд парламенту буде винесено три різні концепції виборчої системи у місцеві ради, то народні обранці просто не встигнуть розібратися і проголосувати за одну з них. Не вірив у проходження законопроекту і відомий український політолог, директор Інституту політики Микола Томенко. Його прогнози надто часто справджуються з точністю до навпаки, і цього разу вийшов класичний варіант – тільки 14 листопада пан Томенко спрогнозував, що Верховна рада “змушена буде зберегти нинішню концепцію виборів депутатів місцевих рад всіх рівнів за мажоритарною системою”, як наступного дня стається протилежне. Хоча у своїх прогнозах політолог наводив цілком реальні причини неприйняття постанов. Так, український президент має надто сильний вплив на парламент і при великому бажанні просто не дозволить сформувати конституційну більшість, щоб конкурувати з його рішеннями.
Але все ж – сталося те, що сталося. І, що цікаво –15 лиспопада активно голосували саме пропрезидентські партії. Положення, яке передбачає саме зміну систему виборів, вводячи на обласному рівні частково пропорційну систему, серед друзів президента підтримали СДПУ(о ) – 27 депутатів з 35, група “Трудова Україна” – 43 депутати з 45, фракція “Яблуко” – 14 депутатів з 16. Повністю віддані пану Кучмі фракції, такі як НДП та “Регіони України”, знайшли за краще промовчати і не голосувати (не голосували, відповідно, 4 депутати з 14 та жоден з 20). Великий вклад внесла і фракція комуністів – 103 депутати з присутніх 110. Досить мляво і неохоче проголосували обидва рухи та ПРП. Але загалом це рішення пройшло досить легко – 233 депутати при необхідних 226 і зареєстрованих 408. І таке буває!
Цікаво, що пропрезидентські фракції підтримали дане положення. Адже Леонід Кучма ще у липні, коли законопроект проходив перше читання, наголосив: ніяких пропорційних систем. Зрозуміло, що для президента це дуже невигідно, адже тоді у регіонах проходять впливові партії, а не впливові люди. А тут різниця велика: якщо “свою” людину можна зробити впливовою за допомогою грошей і влади, і так допомогти стати популярною в народі, то партію “завоювати” під своє крило не так-то легко. Особливо це стосується західних регіонів, які ніколи в житті за “трудовиків” чи “регіонщиків” дружно не проголосують, але підтримають хорошу і впливову людину, не знаючи, під яким “дахом” вона стоїть.
Чому низка пропрезидентських партій пішла проти бажання пана Кучми, важко сказати. Для комуністів пропорційна система, в принципі, вигідна – по селищах “червоні ідеї” є ще досить актуальними. Таким чином вони зможуть конкурувати з колишніми головами колгоспів, що не належать до КПУ, і ставлеників інших партій. НДП і “Яблуко”, зважаючи на пряме підпорядкування волі гаранта, проголосували “так, як треба”. Що ж стосується СДПУ(о) і “Трудової України”, то їх позиції можна розцінити як більш незалежні до президента, ніж позиції НДП чи “Яблука”. СДПУ(о) теж зацікавлена у пропорційних виборах, оскільки має “свої” регіони і свій визначений електорат, особливо на Закарпатті.
Факт третій: незважаючи на прохання голів адміністрацій перенести вибори на вересень, з яким вони звернулися до українського президента ще влітку, Верховна Рада це питання навіть не ставила під сумнів. Вибори до місцевих рад таки відбудуться одночасно з загальноукраїнськими. Цей факт можна назвати позитивним – у такому випадку впливовим в областях особам доведеться вибирати між кріслом депутата області або депутата парламенту ще до передвиборчих баталій. Інакше, якщо вести боротьбу на кілька фронтів, можна програти на обох. Особливо це стосується мажоритарників. З одного боку, на твоє ім’я (і, куди правду діти, гроші також) чекає округ, з іншого – треба поширювати інформацію про себе на значно ширшу територію. А для якісної кожної компанії треба інші підходи, інші ідеї, інші зв’язки.
Коли нинішній “нашоукраїнець” з питань роботи з регіонами, Юрій Єхануров обґрунтовував доцільність перенесення місцевих виборів на осінь, він аргументував свою думку можливістю місцевої влади сконцентруватися на конкретних виборах – спочатку народних депутатів, потім регіональних. Але якщо б дану схему було прийнято, ефект був би швидше негативним. Зважаючи на потужний адміністративний ресурс в Україні, можна спрогнозувати, що у випадку виграшу певної політичної сили в регіоні вона почне згодом активно впливати на перевиборний процес і на хід самих місцевих виборів. А це вже загрожує створенню чіткої вертикалі, до якої можуть увійти відповідно органи місцевого самоврядування. Тоді ж, у свою чергу, буде зведено нанівець будь-які принципи існування та функціонування місцевого самоврядування.
Факт четвертий і беззаперечний: Губернатори у випадку існування пропорційної системи виборів не зможуть сильно вплинути на місцевий рівень навіть за наказом зверху, використовуючи адміністративний ресурс. Настрій населення щодо його політичної забарвленості не так-то легко змінити, на відміну від прихильності до якоїсь особи. Тому для президента такий принцип формування рад не вигідний. Але, зважаючи, що система міняється лише на рівні міст (хоч і великих), Леонід Кучма не дуже втратив у своїх інтересах . І якщо раптом проект закону буде прийнято Верховною Радою у всіх читаннях, то позицію Президента не можна спрогнозувати однозначно – вето дуже ймовірне, але не гарантоване.