Місцеві вибори – масштабна проблема

Вже понад 12 років в Україні йде процес утвердження місцевого самоврядування. Але й досі цей інститут не зайняв належного йому місця як автономна ланка публічної влади. Це підтверджує і процес формування виборних органів місцевого самоврядування — місцевих рад і міських, селищних, сільських голів. Дійсно, незважаючи на проголошену Конституцією і законом “Про місцеве самоврядування в Україні” автономність місцевого самоврядування, законодавець регулярно вважає за необхідне прив’язати місцеві вибори у часі до виборів у парламент. Так сталось і на виборах 31 березня 2002р. Кожного разу напередодні виборів обговорення у Верховній Раді проходять під знаком необхідності здешевити вибори за рахунок одночасного проведення виборів до рад усіх рівнів. Але, насправді, народні депутати лукавлять і просто не вважають органи місцевого самоврядування достойними своєї уваги, вважають їх чимось другорядним порівняно із Верховною Радою. Цю ж думку нав’язують і суспільству. Як інакше можна пояснити ту обставину, що обрання одного органу влади (хай і найвищого!) з чисельністю 450 осіб у суспільній свідомості займає місця більше, ніж обрання понад 12 тис. органів місцевого самоврядування і такої ж кількості міських, селищних сільських голів (загалом близько 240 тис. осіб)?!
На наш погляд, справа в тому, що представники Верховної Ради вбачають у місцевих депутатах конкурентів на полі обіцянок під час виборчої кампанії. Кожний з кандидатів до Верховної Ради у змаганні за голоси виборця обіцяє вирішувати житлові, побутові, соціальні й інші проблеми жителів відповідної території — району, міста, селища. Тимчасово на час виборів корпоративний інтерес народних обранців вищої ланки полягає в тому, щоб виборці забули, що насправді над розв’язанням безпосередніх проблем виборців працюють саме місцеві ради і місцеві голови. Вони, мабуть, розмірковують так: “Оскільки донести свою “загальнодержавну політичну правду” до замордованого побутовими і економічними негараздами пересічного громадянина важко, то краще на час виборів перетягнути ковдру розв’язання його (виборця) проблем на себе і під її прикриттям отримати мандат народного депутата”. При такій виборчій технології кандидату у Верховну Раду не треба сушити голову над державними проблемами і визначатись політично. Досить уявити себе головою місцевої адміністрації чи мером і сформулювати декілька тез, що безпосередньо торкаються гострих “тут і сьогодні” проблем жителів. Ось і вся програма майбутнього державного діяча. Цікаво те, що цей технологічний прийом введення виборців в оману через його традиційне і масове застосування вже навіть у суспільстві не вважається політичним шахрайством. Хоча всі ознаки шахраювання наявні: обіцяють те, що самі не збираються робити, на що є повноваженнями інших. Після виборів робитимуть те, про що виборцям не казали, і досягатимуть цілей, які від виборців приховували.

Відтак переважна більшість експертів і політологів роблять один висновок: «Вибори до Верховної Ради і місцеві вибори треба розводити в часі». Суміщення виборів рад усіх рівнів, що є рудиментом радянської системи, принижує роль місцевих органів самоврядування, не дозволяє громадянам розібратися в людях, що претендують на керівництво місцевими справами, створює ґрунт для різноманітних зловживань і порушень із-за відсутності уваги громадськості до місцевих виборів, створює умови захоплення влади на місцях бюрократичними чи злочинними угрупованнями.

У зв’язку з цією проблематикою обговоримо ще декілька суміжних проблем формування органів місцевого самоврядування.
Одночасне переобрання усього складу місцевої ради призводить до втрати досвіду, напрацьованого у раді. Доходить до абсурду і курйозів: “Новообрана рада починає свою діяльність із розробки і затвердження регламенту своєї майбутньої роботи. Ситуація виглядає так, ніби до цього ніхто нічого в раді не робив, та і самої ради не було. Депутати-неофіти, маючи лише абстрактне уявлення про діяльність у раді, затверджують на наступні 4 роки правила своєї діяльності!” Значна частина енергії, з якою депутати, отримавши перемогу, прийшли у раду, витрачається не на вирішення проблем виборців та втілення програмних положень своєї виборчої програми, а на т.зв. організаційні питання. На нашу думку, місцеві органи самоврядування слід переобирати по половині через кожні два роки, зберігаючи при цьому чотирирічний термін мандату депутатів. Такий порядок забезпечить спадкоємність досвіду рад. Ті депутати, що вже відпрацювали 2 роки у раді членами комісій, після оновлення половини складу ради мають можливість реалізувати накопичений досвід, очоливши відповідні комісії, а новообрані депутати вливаються у комісії. Таким чином забезпечується безперервність діяльності ради.
Для того, щоб уникнути формування міським, селищним, сільським головою ради “під себе”, на нашу думку, слід змінити термін повноважень голів. Наприклад, до 5 чи 7 років. А вибори депутатів і голів теж доцільно розвести у часі.

Пропоновані заходи:
– унеможливлять параліч влади місцевого самоврядування, який ми маємо зараз при одночасному переобранні рад усіх рівнів та міських, селищних, сільських голів;
– дозволять виборцям, осередкам політичних партій і іншим суб’єктам виборчого процесу надати належну увагу формуванню найважливішого інституту демократії — органів місцевого самоврядування.
Думаю, що в наступній редакції закону “Про місцеве самоврядування в Україні” слід врахувати досвід виборів, що щойно відбулися. А тезу про здешевлення виборів слід відкинути як вкрай шкідливу. Нема нічого шкідливішого для суспільства, ніж погана влада. Економія на формуванні влади призводить до надто великих суспільних втрат. Для цього випадку прислів’я “Дешева рибка — погана юшка” є дуже влучним.