Запорізький стандарт

Визнати бідність мешканців регіону, з одного боку, — це вже крок до вирішення проблеми, а з іншого — це декларування відсутності необхідності рішучих дій з боку голів регіону. “Що я можу зробити, коли регіон у фінансовому занепаді?” Саме так думають деякі керівники.

Колишній губернатор Запорізької області Олексій Кучеренко ще за часів свого “правління”, прибувши з Києва, сказав , що він дуже здивований відносно малою кількістю багатих людей у Запорізькому регіоні. Теж саме казав і голова Запоріжжя Олександр Поляк. Керівництво було стурбоване фінансовою несплатоспроможністю мешканців регіону, але воно було безсиле що-небудь зробити.
Запорізький регіон своєрідний за структурою населення та доходами. Переважна більшість мешканців області у працездатному віці працює на таких промислових гігантах як “Запоріжсталь”, “Дніпроспецсталь”, “Запорізький титано-магнієвий комбінат ”, “Запорізькій алюмінієвий комбінат”, “Коксохім”, “Мотор Січ” та ін., де зарплата не дуже висока. Правильно сказати, не настільки велика, щоб працівник міг забезпечити достатній фінансовий рівень своєї родини.
Середня зарплата у регіоні становить 270 грн. Саме стільки коштує споживчий кошик. Дехто заробляє і 700 і 1000 грн., але таких одиниці. А переважна більшість населення поза межею бідності. Ті 3-5% середнього класу в Україні, які декларують у доповідях політики, компенсуються тільки за рахунок Києва, оскільки середній клас — це не тільки матеріальне становище, це ще й освіта, рівень професіоналізму та кваліфікованості праці, престижність професії.
Коли у Запоріжжі будували ДніпроГЕС, комбінат “Запоріжсталь”, у регіон приїздила величезна кількість людей на будівництво, а потім і на відновлення об’єктів стратегічного призначення цілої країни — СРСР. Після чого переважна кількість з них залишилася в області. Тому сьогодні склалася ситуація, коли величезна кількість людей регіону — це люди без освіти (тобто, без вищої освіти), які мають дітей, які не знають, що таке достатній освітній рівень, без якого зараз нема на що претендувати у фінансовому плані.
Інша проблема полягає у тому, що запорізькі вузи не готують справжніх фахівців, обмежуючись тільки видачею “папірців” — дипломів. А потім робіть з ними що завгодно, бо 100% працевлаштування ректори вже задекларували.
Кого можна назвати багатим у Запорізькому регіоні? Тих, хто має іномарку, квартиру? Або тих, хто просто має роботу? Або тих, хто впевнений у своєму майбутньому? Мабуть ні тих, ні інших. У Запоріжжі кажуть: “Або ти цікавишся Фондом зайнятості, або тобою цікавиться податкова інспекція”. Тобто, не маєш грошей — голодуєш, маєш — дістануть державні структури.
За даними органів статистики, велика кількість мешканців регіону залишила його за останні 5 років. Багато виїжджають за кордон, хто на постійне місце проживання, а хто працювати, а більшість виїжджає у центральні області України, до Києва у пошуках роботи. Тому що розуміють, що так жити більше неможливо. Бо це не життя, а існування. Таке становище зараз у Запоріжжі. Що й казати про села та селища міського типу, де люди вже нічого не чекають.
Коли батько не може дати освіту своїм дітям, і він, і вони відчувають свою неповноцінність. Коли чоловік, який працює без вихідних по 12 годин на добу, не може придбати своїй дружині та дочці подарунка на свято, він відчуває свою непотрібність. Коли людина, маючи 10 вищих освіт (знав я одну таку), працює викладачем у школі за 100 грн. на місяць, і їй потрібно шукати спонсора, щоб видати авторський підручник, вона не відчуває себе потрібною суспільству.
Закон “20 до 80” Паркінсона, який працює у будь-яких умовах, дійсний і у Запоріжжі. Виглядає це так: 20% людей має 80% усіх грошей, а останні 80% людей володіють тільки 20% грошей. Мабуть на те воно і життя, щоб доводити свою спроможність володіти.
Якщо подивитися на зразки американського фольклору, коли чоловік пройшов нелегкий шлях від натирача підлоги до мільйонера-бізнесмена, у проміжку була важка праця, і цього ніхто не приховує. А в Україні і в СНД переважна більшість людей просто не вміють працювати, віддаючи себе праці цілком, з задоволенням від роботи. Ми ще досі сприймаємо працю, як щось необхідне, але не головне у житті. І даремно. Праця та вміння “себе продати” — це платня за незалежність, демократію, свободу слова, до якої ми прагнемо. Коли кожен другий в Україні за опитування Центру економічних та політичних досліджень ім. Разумкова визнає себе середнім класом, коли офіційно зареєстрований безробітній вважає себе середнім класом, коли школяр хоче багато заробляти, щоб купувати дорогі речі, я хочу запитати: яких зусиль ви доклали до цього? І я вже розумію відповідь: я довго чекав. Але цього замало. Той, хто працює — той прагне, хто чекає — той нічого не здобуде, нічого не матиме. Щоб мати фінансову незалежність, недостатньо тільки бажання, потрібні зусилля. А держава повинна забезпечити умови для реалізації цих зусиль. А інакше вони будуть марні. Людина, яка прагне, та держава, яка допомагає — це непереможний тандем. В Україні про це забули.

Констатація бідності…
(від редакції)

Згідно з опитуваннями, що проводилися соціологічною службою УЦЕПД протягом 2000 року кожен четвертий громадянин (25,6%) відчував страх перед майбутнім і така ж кількість – роздратування від незадоволеності життям, кожен п’ятий відчував безвихідь і неможливість самостійно покращити своє життя, кожен сьомий (14,6%) передчуття подальшого погіршення. І лише 9,7% відчували, що життя “йде нормально” або відчували впевненість у собі (8,9%).
Люди все більше почали виправдовувати переривання вагітності: протягом 2000 року кількість людей, що вважали аборт виправданим збільшилася з 21,6% до 37,1%, а кількість тих, що виправдовують самогубство збільшилася відповідно з 4,8% до 10,3%.

Майже кожен п’ятий громадянин (18,2%) не чекає покращення життя в Україні. 4,7% погоджуються чекати на покращення усе життя, 3,9% – до 10 років, 22,3% – від року до п’яти. Половина населення України (50,9%) не хочуть чекати покращення від життя.